Різдвяні й новорічні свята під час війни: святкувати їх чи ні – погляд психолога

Це вже друге Різдво й Новий рік, опечалені великою війною. Чим довше вона триває, тим більше ми до цих жахіть звикаємо. Вже не так лякає нас повітряна тривога, ми навчилися жити поміж виттям сирен, а то й під час, і ніби все встигати. І якщо з наближенням різдвяно-новорічних свят 2023-го року в українців виникало запитання, святкувати їх чи ні, то готуючись до зустрічі 2024-го, вже більшість ставлять собі запитання: як святкувати?

«Українці нині почали більше собі дозволяти позитивних емоцій внаслідок адаптаційного періоду звикання до війни, – пояснює практикуючий психолог Руслан Юшкевич з Хмельницького. – Це як механізм одужання – наша психіка адаптувалася до того, що навколо війна. Сьогодні ми вже не сприймаємо ці події навколо, як кінець світу, як було у лютневі й березневі дні 2022-го. І це правильно. Адже атака лише негативних емоцій не може тривати довго. Страх за життя і майбутнє не може постійно тримати в своїх лещатах. Має бути хоча б відносний баланс емоцій, бо тоді психіці не витримати. Тому сенс святкування і його важливість у воєнні часи зростає. Ми не можемо бути в постійному мінусі, інакше психіка вбирає й генерує лише негатив. А відзначення певних свят – це відновлення власних сил та емоцій. У цьому допомагають зустрічі з рідними, друзями, позитивні враження».

Ворог нападає і прагне знищити нас морально

Психолог зауважує, що якщо ми не будемо відзначати звичних для нас свят, то нам і не буде за що боротися.

«Війна нищить наш звичний спосіб життя, – продовжує він. – У нас нині немає можливості й розкоші жити звичним довоєнним життям, проте підтримувати певні його атрибути дуже важливо для балансу власної психіки й відчуття стабільності, хай хиткої і відносної, проте стабільності. Життя розділилося на «до» і «після». І ніколи воно не буде таким, як до повномасштабного вторгнення. Ворог краде у нас роки життя, у наших дітей – дитинство, у Захисників – час, який би вони провели з родиною. Й у всіх нас – здоров’я. Ми сьогодні не бачимо глобальних перспектив, не знаємо, чи прилетить щось у наш дім і чи житимемо завтра. Тому слід радіти кожному прожитому дню, найменшому святу і позитивним емоціям від них. Всупереч ворогу, котрий намагається знищити наше бажання жити й радіти».

Життя несправедливе, і це не завжди пов’язано лише з війною

«Життя несправедливе за своєю суттю, – каже фахівець, – і війна лише оголила й підсилила цю очевидну несправедливість. Всім ніколи однаково не буде. Хтось загинув на війни, а хтось продовжує жити, хтось мешкає на відносно мирній території, а комусь у дім чи не щодня прилітає. Несправедливо? Так, звісно. Але так було і до війни: у когось особисте важке горе й трагедія, а сусід святкує радісну подію в житті. Тому важливо акцентуватися власне не на святі, а на надмірності святкування. Тихе родинне свято нікого не образить. А якщо хтось і таке засуджує, то просто намагається вилити власний біль на інших. Бо при травмуванні наше мислення сплющується: життя навколо фарбується або в біле, або в чорне, проміжні кольори ніби стираються. І це проблема переживання травми – суспільної, особистої. Ревнива реакція на чужу радість – природна реакція, ніби дитяче бажання відновити справедливість. Насправді правильного рецепту й варіанту організації свята немає, якщо святкування не порушує суспільні норми поведінки».

Чи залучати до святкування тих, хто втратив рідних?

На переконання психолога, це робити варто. Але робити ненав’язливо. Насильно нікого тішити не треба. Допоможе у цій ситуації розмова – щира, відверта. Прямо запитати: чи потрібна підтримка і чи можу я це зробити? Запитати, чи можна запросити на свято. Людина, котра переживає втрату й біль, має право відмовити без пояснень, а може й погодитися. Щирість – основне у стосунках з тими, хто втратив, показна радість не потрібна. Бо часто тих, хто проживає горе, оточують надмірністю опіки. Це зайве. Якщо це рідна людина, то обов’язково слід запрошувати, щоб вона відчувала, що не випала з родинного кола. Але варто розуміти, що вона захоче поділитися нелегкими переживаннями, і до цього слід бути готовими. Водночас не потрібно, як-то кажуть, лізти з дражливими запитаннями в душу. Якщо захоче розказати, то вислухати неодмінно треба.

Ірина Львов.

Джерело

Рекомендовані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *