Кандидатка технічних наук змінила викладацьку справу на військову

Все дитинство і юність Людмили промайнули на Сумщині. А коли прийшов час обирати професійну стежину в житті, дівчина вирішила здобувати фах технолога з виробництва макаронних, хлібопекарських та кондитерських виробів у Сумському коледжі харчової промисловості. Після навчання, у 1996 році, одну з кращих учениць направили збагачувати досвід у Артемівськ, що на Донеччині (нині Бахмут).

«В 2007 році я повернулася в Суми, в рідний коледж, – почала свою історію Людмила Черниш. – Але вже як викладач. Адже працюючи, змогла здобути дві вищі освіти в Київському національному університеті харчових технологій. Мені дуже подобалося викладати, навчати дітей, передавати їм свій досвід».

У 2018 році жінка захистила дисертацію на тему «Використання високобілкової рослинної сировини у технології хлібобулочних виробів спеціального дієтичного споживання» та здобула науковий ступінь кандидата технічних наук.

Людмила – автор 20 друкованих праць у міжнародних та фахових виданнях, зокрема чотирьох патентів України на корисну модель.

Людмила Черниш: “Я хотіла допомогти, чим можу”. Фото: надане співрозмовницею.

Ранок 24 лютого 2022-го для родини Чернишів, як і для більшості українців, розпочався з тривожних новин.

«Мені зателефонувала подруга та повідомила, що росіяни наближаються до нашого міста, – згадує Людмила. – Вже через кілька годин їхня бронетехніка була на околицях Сум. Тут наростала паніка, люди збиралися у черги, щоб зняти готівку, закупити продукти, заправитися пальним… Але ми з мамою-пенсіонеркою та чоловіком нікуди не хотіли їхати. Проте не знали, що нам робити. У перші дні намагалися працювати, та мої учні навіть онлайн не могли зібратися на пари. Багато хто з них вже їхав на захід країни. Всі були налякані – діти, батьки… Тож через кілька днів сіла в своє авто і поїхала в місто. Хотіла бути корисною, допомогти, чим можу. Спочатку збирала теплі речі, продукти, які приносили люди, щоб доставити тим, хто їх потребував. Організовували невеличкі пункти, де накопичували зібрану допомогу. Якось познайомилася з дівчиною, яка розповіла, що на блокпостах цілодобово перебувають наші хлопці і їх потрібного годувати гарячим. Спочатку оборонці грілися тільки чаєм, тож жінки вирішили організувати для них гаряче харчування. Я, не вагаючись, запропонувала свою допомогу. Згодом до нас приєднались інші дівчата. Їжу готували у маленькому кафе, де працювала знайома. Спочатку ми приносили свій посуд, харчі. Затим продуктами нам стали допомагати містяни, які приносили все, що вдома було. Підсобляли також маленькі підприємства, птахофабрика. Забезпечували нас курятиною, яйцями, свининою. Люди навіть вирізали свою худобу. В кафе нас було п’ятеро, ми працювали 24 години на добу сім днів на тиждень. Забезпечували гарячим харчуванням військових із різних куточків міста. Робота кипіла з ранку й до пізньої ночі, інколи доводилося повертатися додому в супроводі військових. Проте тоді у нас не було часу думати про інше, окрім нашої роботи».

Жінка вирішила стати військовою і наближати нашу Перемогу. Фото: надане співрозмовницею.

Людмила розповіла, що до глибини душі її вразили якось побратими. Після чергової жахливої безсонної ночі, коли Суми атакували авіабомбами, хлопці покликали на хвилинку надвір і подарували по живій квітці. Так привітали жінок зі святом весни. «Всі майже незнайомі, але такі рідні»…

А ще – якою невимовною гордістю переймалися, коли сумські тероборонівці відібрали в окупантів танк та пригнали його під двері їхньої кафешки, встановивши на ворожій техніці український стяг…

За словами жінки, перші супи доводилося варити з того, що було: з «мівіни» з сосисками замість м’яса… Готували у кілька заходів, щоб вистачило на всіх. І швидко. Доставляли їжу на блокпости волонтери. У таких непростих умовах дівчата трудилися близько місяця, доки добровольчі формування, підрозділи територіальної оборони не влилися до лав ЗСУ.

Наприкінці березня Людмила Черниш – кандидат технічних наук, голова циклової комісії ресторанного обслуговування та виробництва харчової продукції, викладачка вищої категорії Сумського фахового коледжу Національного університету харчових технологій – вирішила, що поки в країні триває війна, до своєї мирної професії не повертатиметься. Тож подала документи на вступ до лав ЗСУ. А через тиждень чоловік Людмили теж залишив роботу та став військовим. Спочатку захищав рідне місто на блокпостах, а згодом воював на Донеччині, в найгарячіших точках.

«На початку квітня я вже прийняла присягу та отримала звання солдата. Згодом – старшого солдата. Стала кухаркою у військовій частині, що дислокувалася на Сумщині. На день п’ятьом кухаркам доводилося готувати до 900 порцій для бійців», – каже військова.

З жовтня 2022 року Людмила займається діловодством у військовій частині. І зізнається, що жодного разу не пошкодувала, що одягла військову форму. Вона досі відчуває себе потрібною тут. За час служби в лавах ЗСУ у Людмили з’явилось багато нових друзів, але і про своїх довоєнних вона також не забуває. Жінка переконана, що темою її докторської дисертації буде «Збалансоване харчування довготривалого зберігання для військовослужбовців Сил оборони України».

Я готова і буду служити до самої нашої Перемоги, – стверджує Людмила Черниш. – Вже потім буду приймати рішення, чи залишитися на службі, чи повертатися до цивільного життя. Загалом кожній жінці личить військова форма. Жіноча усмішка також допомагає і підтримує захисників-чоловіків».

У Людмили підростає син. І серце матері щоразу стискається у тривозі, коли знову рашистська орда націлює на мирні міста свою смертоносну зброю. Жінка так чекає закінчення війни і робить все можливе для того, щоб її маля більше ніколи не дивилося на неї своїми наляканими оченятами і не промовляло таке доросле і таке гнітюче слово «тривога».

Джерело

Рекомендовані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *